ВБИВСТВО РОДЖЕРА ЕКРОЙДА - ВЕЧЕРЯ В ФЕРНЛІ Astounding Stories of Super-Science Жовтень 2022, від Astounding Stories, є частиною серії книг HackerNoon Book Blog Post. Ви можете перейти до будь-якої глави цієї книги . тут Astounding Stories of Super-Science Жовтень 2022: ВБИВСТВО РОДЖЕРА ЕКРОЙДА - ВЕЧЕРЯ В ФЕРНЛІ Автор: Аґата Крісті Було трохи менше чверті на восьму, коли я подзвонив у парадні двері Фернлі Парку. Двері відчинив зразково швидко Паркер, дворецький. Ніч була така чудова, що я вирішив прийти пішки. Я зайшов у велику квадратну залу, і Паркер зняв з мене пальто. Саме тоді секретар Екройда, приємний молодий хлопець на ім'я Реймонд, проходив через залу дорогою до кабінету Екройда, з руками, повними паперів. «Добрий вечір, докторе. Прийшли на вечерю? Чи це професійний виклик?» Останнє було відсилкою до моєї чорної сумки, яку я поклав на дубову скриню. Я пояснив, що чекаю виклику на пологи в будь-який момент, тому прийшов підготовленим до екстреного виклику. Реймонд кивнув і пішов далі, обернувшись через плече: «Ідіть до вітальні. Ви знаєте дорогу. Леді скоро спустяться. Я мушу лише віднести ці папери містеру Екройду, і я скажу йому, що ви тут». З появою Реймонда Паркер відійшов, тож я залишився сам у залі. Я поправив краватку, глянув у велике дзеркало, що висіло там, і перейшов до дверей32, що були прямо переді мною, які, як я знав, вели до вітальні. Я помітив, як тільки повертав ручку, звук зсередини — зачинення вікна, як я припустив. Я відзначив це, можу сказати, цілком механічно, не надаючи цьому тоді жодного значення. Я відчинив двері і зайшов. Коли я це зробив, я майже зіткнувся з міс Рассел, яка якраз виходила. Ми обоє вибачилися. Вперше я почав оцінювати хатню робітницю і думав, якою гарною жінкою вона, мабуть, колись була — справді, в цьому відношенні, ще була. Її темне волосся не мало сивини, і коли вона мала рум'янець, як зараз, суворий вигляд її рис обличчя був не так помітний. Цілком несвідомо я замислився, чи вона виходила, бо вона важко дихала, наче бігла. «Боюся, я трохи поспішив», — сказав я. «О! Не думаю. Вже більше половини восьмої, докторе Шеппард». Вона зробила паузу на хвилину, перш ніж сказати: «Я — не знала, що вас чекають на вечерю сьогодні. Містер Екройд не згадував про це». Я отримав невиразне враження, що моя вечеря там якось її засмутила, але я не міг зрозуміти чому. «Як коліно?» — запитав я. «Приблизно так само, дякую, докторе. Мені треба йти. Місіс Екройд скоро спуститься. Я — я тільки зайшла сюди, щоб перевірити, чи квіти в порядку». Вона швидко вийшла з кімнати. Я пройшовся до33, дивуючись її явному бажанню виправдати свою присутність у кімнаті. Роблячи це, я побачив те, що, звісно, міг би знати весь час, якби утрудився задуматися, а саме, що вікна були довгі французькі, що вели на терасу. Отже, звук, який я чув, не міг бути звуком зачиненого вікна. Цілком байдуже, більше для того, щоб відволікти свій розум від болісних думок, ніж з будь-якої іншої причини, я розважався, намагаючись вгадати, що могло спричинити згаданий звук. Вугілля в каміні? Ні, це зовсім не той звук. Шухляда комода засунута? Ні, не те. Потім мій погляд привернуло те, що, як я вважаю, називається срібним столиком, кришка якого піднімається, і через скло якого видно вміст. Я підійшов до нього, розглядаючи речі. Там було кілька штук старовинного срібла, дитяча туфелька короля Карла I, кілька китайських нефритових фігурок і досить багато африканських знарядь та курйозів. Бажаючи уважніше розглянути одну з нефритових фігурок, я підняв кришку. Вона вислизнула з моїх пальців і впала. Відразу я впізнав звук, який чув. Це була ця сама кришка столика, яку тихо і обережно зачинили. Я повторив дію раз-два для власного задоволення. Потім я підняв кришку, щоб уважніше роздивитися вміст. Я ще схилився над відкритим срібним столиком, коли до кімнати зайшла Флора Екройд. Чимало людей не люблять Флору Екройд, але34 ніхто не може не захоплюватися нею. І для своїх друзів вона може бути дуже чарівною. Перше, що в ній вражає, — це її надзвичайна блідість. У неї справжнє скандинавське світло-золоте волосся. Її очі блакитні — блакитні, як води норвезького фіорду, а шкіра — кремова з рожевим. У неї квадратні, хлопчачі плечі та вузькі стегна. І для втомленого лікаря дуже освіжаюче побачити таке досконале здоров'я. Проста, прямолінійна англійська дівчина — можливо, я старомодний, але я вважаю, що справжню річ важко перемогти. Флора приєдналася до мене біля срібного столика і висловила єретичні сумніви щодо того, чи носив Карл I колись дитячу туфельку. «І взагалі, — продовжувала міс Флора, — все це метушня навколо речей, бо хтось їх носив чи використовував, здається мені нісенітницею. Зараз вони їх не носять і не використовують. Перо, яким Джордж Еліот писала «Млин на Флосі» — такі речі — ну, це ж просто перо. Якщо ви справді захоплюєтеся Джордж Еліот, чому б не придбати «Млин на Флосі» в дешевому виданні і не прочитати його». «Я припускаю, ви ніколи не читали такого старого, застарілого чтива, міс Флора?» «Ви помиляєтеся, докторе Шеппард. Я обожнюю «Млин на Флосі». Мені було приємно це почути. Речі, які молоді жінки читають зараз і зізнаються, що їм подобаються, мене просто лякають. «Ви ще не привітали мене, докторе Шеппард», — сказала Флора. «Хіба ви не чули?» Вона простягнула ліву руку. На безіменному пальці було витончено закріплене одне перлину. «Я виходжу заміж за Ральфа, знаєте», — продовжувала вона. «Дядько дуже задоволений. Це тримає мене в родині, бачите». Я взяв обидві її руки у свої. «Люба моя, — сказав я, — сподіваюся, ви будете дуже щасливі». «Ми заручені близько місяця, — продовжувала Флора своїм спокійним голосом, — але оголошено було лише вчора. Дядько збирається відремонтувати Крос-стоунс і віддати його нам для проживання, і ми збираємося вдавати, що займаємося фермерством. Насправді, ми будемо полювати всю зиму, їздити в місто на сезон, а потім займатися вітрильним спортом. Я люблю море. І, звісно, я буду дуже цікавитися парафіяльними справами та відвідувати всі зібрання Матерів». Саме тоді увійшла місіс Екройд, сповнена вибачень за запізнення. Змушений сказати, я ненавиджу місіс Екройд. Вона вся з ланцюгів, зубів і кісток. Дуже неприємна жінка. У неї маленькі, блідо-кремінні блакитні очі, і хоч би якими балакучими були її слова, ці очі завжди залишалися холодно-розсудливими. Я підійшов до неї, залишивши Флору біля вікна. Вона дала мені жменю різноманітних кісточок і перснів, щоб я стиснув, і почала жваво розмовляти. Чи чув я про заручини Флори? Так вдало в усіх відношеннях. Милі молоді люди закохалися з першого погляду. Така досконала пара, він такий темний, а вона така світла. «Я не можу сказати вам, дорогий докторе Шеппард, полегшення для материнського серця». Місіс Екройд зітхнула — данина її материнському серцю, тоді як її очі уважно мене розглядали. «Я думала. Ви такий старий друг дорогого Роджера. Ми знаємо, наскільки він довіряє вашому судженню. Так складно для мене — в моєму становищі, як вдови бідного Сесіла. Але є так багато набридливих речей — угоди, знаєте — все це. Я цілком вірю, що Роджер має намір скласти угоди для дорогої Флори, але, як ви знаєте, він просто *трохи* дивний щодо грошей. Дуже звичайно, я чула, серед чоловіків, які є капітанами індустрії. Я думала, знаєте, чи не могли б ви просто *промацати* його з цього приводу? Флора так вас любить. Ми відчуваємо, що ви старий друг, хоча ми реально знаємо вас лише трохи більше двох років». Балакучість місіс Екройд була перервана, коли двері вітальні відчинилися знову. Я був радий перерві. Я ненавиджу втручатися в чужі справи, і я зовсім не мав наміру обговорювати з Екройдом питання угод для Флори. Ще мить, і мені довелося б сказати місіс Екройд це. «Ви знаєте майора Бланта, чи не так, докторе?» «Так, справді», — сказав я. Багато людей знають Гектора Бланта — принаймні, за репутацією. Він, мабуть, убив більше диких тварин у малоймовірних місцях, ніж будь-хто з живих. Коли ви згадуєте його, люди кажуть: «Блант — ви не маєте на увазі мисливця за великою дичиною, чи не так?» Його дружба з Екройдом завжди мене трохи дивувала. Ці двоє чоловіків настільки абсолютно різні. Гектор Блант, мабуть, на п'ять років молодший за Екройда. Вони37 подружилися на початку життя, і хоча їхні шляхи розійшлися, дружба все ще триває. Приблизно раз на два роки Блант проводить два тижні у Фернлі, і величезна голова тварини з дивовижною кількістю рогів, яка дивиться на вас скляним поглядом, як тільки ви входите до парадних дверей, є постійним нагадуванням про цю дружбу. Блант увійшов до кімнати своєю своєрідною, неквапливою, але тихою ходою. Це чоловік середнього зросту, міцно і досить кремезно складений. Його обличчя майже кольору махагону, і воно надзвичайно непроникне. У нього сірі очі, які справляють враження, що завжди спостерігають за чимось, що відбувається дуже далеко. Він мало говорить, і те, що він каже, говориться уривчасто, ніби слова виходять з нього неохоче. Зараз він сказав: «Як справи, Шеппард?» — у своїй звичній різкій манері, а потім став прямо перед каміном, дивлячись над нашими головами, ніби бачив щось дуже цікаве, що відбувається в Тімбукту. «Майоре Блант, — сказала Флора, — я б хотіла, щоб ви розповіли мені про ці африканські речі. Я впевнена, ви знаєте, що це все таке». Я чув, як Гектора Бланта описували як жінконенависника, але я помітив, що він приєднався до Флори біля срібного столика з тим, що можна описати як швидкість. Вони нахилилися над ним разом. Я боявся, що місіс Екройд знову почне говорити про угоди, тому я зробив кілька поспішних зауважень про новий горошок-запашний. Я знав, що є новий горошок-запашний, бо «Daily Mail» повідомила мені про це вранці.38 Місіс Екройд нічого не знає про садівництво, але вона з тих жінок, які люблять здаватися добре поінформованими про актуальні теми, і вона теж читала «Daily Mail». Ми змогли досить розумно спілкуватися, поки Екройд і його секретар не приєдналися до нас, і одразу після цього Паркер оголосив про вечерю. Моє місце за столом було між місіс Екройд і Флорою. Блант сидів з іншого боку від місіс Екройд, а Джеффрі Реймонд — поруч з ним. Вечеря не була веселим заходом. Екройд був помітно заклопотаний. Він виглядав нещасним і майже нічого не їв. Місіс Екройд, Реймонд і я підтримували розмову. Флора, здавалося, була вражена пригніченістю свого дядька, а Блант повернувся до своєї звичайної мовчазності. Відразу після вечері Екройд обійняв мене за руку і повів до свого кабінету. «Як тільки ми вип'ємо каву, нас більше не турбуватимуть», — пояснив він. «Я сказав Реймонду подбати про те, щоб нас не переривали». Я тихо вивчав його, не виказуючи цього. Він явно був під впливом сильного хвилювання. Хвилину-дві він ходив туди-сюди по кімнаті, потім, коли Паркер увійшов з кавовим підносом, він сів у крісло перед каміном. Кабінет був затишною кімнатою. Полиці з книгами займали одну стіну. Крісла були великі, обтягнуті темно-синьою шкірою. Великий стіл стояв біля вікна і був завалений паперами, акуратно підшитими та підшитими. На круглому столі лежали різні журнали та спортивні газети. «У мене останнім часом повертався цей біль після їжі, — випадково зауважив Екройд, наливаючи собі кави. — Вам доведеться дати мені ще тих ваших таблеток». Мені здалося, що він прагнув створити враження, що наша розмова має медичний характер. Я відповідно підіграв. «Я так і думав. Я взяв їх із собою». «Добрий чоловік. Передайте їх зараз». «Вони в моїй сумці в залі. Я принесу». Екройд зупинив мене. «Не турбуйтеся. Паркер принесе. Принесіть сумку доктора, Паркере?» «Дуже добре, сер». Паркер відійшов. Коли я збирався говорити, Екройд підняв руку. «Ще ні. Зачекайте. Хіба ви не бачите, що я в такому нервовому стані, що ледве можу себе стримати?» Я бачив це цілком виразно. І я був дуже неспокійний. Мене охопили всілякі погані передчуття. Екройд заговорив знову майже негайно. «Переконайтеся, що вікно зачинене, гаразд?» — запитав він. Дещо здивований, я підвівся і підійшов до нього. Це було не французьке вікно, а звичайного розсувного типу. Важкі сині оксамитові штори були зашторені перед ним, але саме вікно було відчинене зверху. Паркер знову увійшов до кімнати з моєю сумкою, поки я ще був біля вікна. «Все гаразд», — сказав я, виходячи знову до кімнати. «Ви закрили засув?» «Так, так. Що з вами, Екройд?» Двері щойно зачинилися за Паркером, інакше я б не поставив запитання. Екройд почекав хвилину, перш ніж відповісти. «Я в пеклі», — повільно сказав він, через хвилину. «Ні, не турбуйтеся цими клятими таблетками. Я сказав це лише для Паркера. Слуги такі цікаві. Підійдіть і сядьте. Двері теж зачинені, чи не так?» «Так. Ніхто не може підслухати; не хвилюйтеся». «Шеппард, ніхто не знає, через що я пройшов за останні двадцять чотири години. Якщо будинок чоловіка коли-небудь руйнувався навколо нього, то мій зруйнувався. Ця справа Ральфа — остання крапля. Але про це ми не будемо говорити зараз. Це інше — інше——! Я не знаю, що робити з цим. І мені потрібно скоро прийняти рішення». «У чому проблема?» Екройд мовчав хвилину-дві. Здавалося, він чомусь уникає початку. Коли він заговорив, питання, яке він поставив, було повною несподіванкою. Це було останнє, що я очікував. «Шеппард, ви доглядали за Ешлі Феррарсом під час його останньої хвороби, чи не так?» «Так, доглядав». Здавалося, йому ще важче сформулювати наступне питання. «Ви ніколи не підозрювали — чи ніколи вам не спадало на думку — що — ну, що його, можливо, отруїли?» Я мовчав хвилину-дві. Потім я вирішив, що сказати. Роджер Екройд не був Керолайн. «Я скажу вам правду», — сказав я. «Тоді я нічого не підозрював, але з тих пір — ну, це була просто пуста розмова моєї сестри, яка першою навіяла мені цю думку. З тих пір я не можу її позбутися. Але, зауважте, у мене немає жодних підстав для цієї підозри». «Його *отруїли*», — сказав Екройд. Він говорив глухим, важким голосом. «Ким?» — різко запитав я. «Його дружина». «Звідки ви це знаєте?» «Вона сама мені сказала». «Коли?» «Вчора! Мій Боже! Вчора! Здається, десять років тому». Я почекав хвилину, а потім він продовжив. «Ви розумієте, Шеппард, я кажу вам це в довірі. Це не повинно нікуди далі йти. Мені потрібна ваша порада — я не можу нести весь тягар сам. Як я сказав щойно, я не знаю, що робити». «Чи можете ви розповісти мені всю історію?» — сказав я. «Я все ще в темряві. Як місіс Феррарс зізналася вам?» «Це так. Три місяці тому я попросив місіс Феррарс вийти за мене заміж. Вона відмовила. Я запитав її знову, і вона погодилася, але відмовилася дозволити мені публічно оголосити про заручини, доки не мине її рік жалоби. Вчора я відвідав її, вказавши, що минув рік і три тижні після смерті її чоловіка, і що більше не може бути заперечень проти того, щоб зробити42 заручини загальновідомими. Я помітив, що останніми днями вона поводилася дуже дивно. Тепер, раптом, без найменшого попередження, вона повністю зламалася. Вона — вона розповіла мені все. Її ненависть до свого виродка-чоловіка, її зростаюча любов до мене, і — жахливі засоби, які вона застосувала. Отрута! Мій Боже! Це було вбивство в холодній крові». Я побачив відразу, жах на обличчі Екройда. Отже, місіс Феррарс, мабуть, теж це бачила. Екройд не з тих великих коханців, які можуть пробачити все заради любові. Він — в основі своїй — добра людина. Усе, що було здоровим, неушкодженим і законослухняним у ньому, мусило повністю відвернутися від неї в той момент одкровення. «Так», — продовжив він тихим, монотонним голосом, — «вона зізналася у всьому. Здається, є одна людина, яка знала весь час — яка шантажувала її величезними сумами. Саме напруження цього довело її майже до божевілля». «Хто був цей чоловік?» Раптом в моїх очах виникла картина Ральфа Патона і місіс Феррарс пліч-о-пліч. Їхні голови так близько одна до одної. Я відчув миттєвий сплеск тривоги. Припустимо — о! Але, звісно, це було неможливо. Я пам'ятав прямоту привітання Ральфа того самого дня. Абсурд! «Вона не назвала мені його ім'я», — повільно сказав Екройд. «Насправді, вона не зовсім сказала, що це чоловік. Але, звичайно» — «Звичайно», — погодився я. «Це мусив бути чоловік. І у вас немає жодних підозр?» У відповідь Екройд застогнав і опустив голову в руки. «Не може бути», — сказав він. «Я божевільний, навіть думаючи про таке. Ні, я навіть не зізнаюся вам у дикій підозрі, що промайнула в моїй голові. Однак скажу вам дещо. Щось, що вона сказала, змусило мене подумати, що особа, про яку йдеться, може бути насправді серед моїх домашніх — але це неможливо. Я, мабуть, неправильно її зрозумів». «Що ви їй сказали?» — запитав я. «Що я міг сказати? Вона бачила, звичайно, який це був жахливий шок для мене. І тоді постало питання, який мій обов'язок у цій справі? Ви бачите, вона зробила мене спільником після злочину. Вона бачила все це, я думаю, швидше за мене. Я був приголомшений, знаєте. Вона попросила у мене двадцять чотири години — змусила мене пообіцяти нічого не робити до цього часу. І вона наполегливо відмовлялася назвати мені ім'я негідника, який її шантажував. Я припускаю, вона боялася, що я негайно піду і поб'ю його, і тоді все викриється, що стосується її. Вона сказала мені, що я почую від неї до того, як пройде двадцять чотири години. Мій Боже! Я клянуся вам, Шеппард, що мені ніколи не спадало на думку, що вона збирається зробити. Самогубство! І я штовхнув її до цього». «Ні, ні», — сказав я. «Не перебільшуйте. Відповідальність за її смерть не лежить на вас». «Питання в тому, що мені робити зараз? Бідна пані померла. Навіщо знову розкопувати минулі неприємності?» «Я, скоріше, згоден з вами», — сказав я. «Але є ще один момент. Як мені знайти цього негідника, який довів її до смерті так само, якби він убив її. Він знав про перший злочин, і він чіплявся за нього, як якась огидна стерв'ятниця. Вона заплатила свою ціну. Чи він піде безкарно?» «Я розумію», — повільно сказав я. «Ви хочете вистежити його? Це означатиме багато розголосу, знаєте». «Так, я думав про це. Я зигзагом ходив туди й сюди в своїй голові». «Я згоден з вами, що лиходія слід покарати, але вартість має бути розрахована». Екройд підвівся і пройшовся туди-сюди. Потім він знову опустився в крісло. «Послухайте, Шеппард, припустимо, ми залишимо так. Якщо від неї не надійде жодного слова, ми дозволимо мертвим спати». «Що ви маєте на увазі під словом, що надійде від неї?» — з цікавістю запитав я. «У мене сильне враження, що десь чи якось вона залишила мені повідомлення — перед тим, як пішла. Я не можу сперечатися, але воно є». Я похитав головою. «Вона не залишила жодного листа чи слова. Я питав». «Шеппард, я переконаний, що залишила. І більше того, у мене є відчуття, що, свідомо вибравши смерть, вона хотіла, щоб усе викрилося, хоча б для помсти чоловікові, який довів її до відчаю. Я вірю, що якби я міг бачити її тоді, вона б назвала мені його ім'я і наказала б мені йти за ним з усіх сил». Він подивився на мене. «Ви не вірите у відчуття?» «О, так, вірю, в певному сенсі. Якщо, як ви сказали, слово надійде від неї——» Я перервався. Двері безшумно відчинилися, і Паркер увійшов із срібним підносом, на якому лежали деякі листи. «Вечірня пошта, сер», — сказав він, передаючи піднос Екройду. Потім він зібрав кавові чашки і вийшов. Моя увага, відволічена на мить, повернулася до Екройда. Він дивився, як людина, перетворена на камінь, на довгий синій конверт. Інші листи він дозволив впасти на землю. «*Її почерк*», — сказав він пошепки. «Вона, мабуть, вийшла і відправила його минулої ночі, прямо перед — перед——» Він розірвав конверт і витягнув товсту вкладення. Потім він різко підняв погляд. «Ви впевнені, що зачинили вікно?» — сказав він. «Цілком впевнений», — здивовано сказав я. «Чому?» «Увесь вечір у мене було дивне відчуття, що за мною спостерігають, стежать. Що це——?» Він різко обернувся. Я теж. Ми обидва мали враження, що чуємо, як засув дверей ледь-ледь клацнув. Я підійшов до нього і відчинив. Там нікого не було. «Нерви», — пробурмотів Екройд собі під ніс. Він розгорнув товсті аркуші паперу і почав читати вголос тихим голосом. «*Мій дорогий, мій найдорожчий Роджере,— Життя вимагає життя. Я бачу це — я бачила це на твоєму обличчі сьогодні вдень. Тому я обираю єдиний шлях, що мені відкритий. Я залишаю тобі покарання особи, яка робила моє життя пеклом на землі протягом останнього року. Я не хотіла називати ім'я сьогодні вдень, але тепер я хочу написати його тобі. У мене немає дітей чи близьких родичів, яких треба було б шкодувати, тому не бійся розголосу. Якщо ти зможеш, Роджере, мій найдорожчий Роджере, пробач мені зло, яке я мала намір тобі зробити, адже коли прийшов час, я
